Пісні про любов і вічність (збірник) - Любомир Андрійович Дереш
Я зробив іще пару кроків, щоби хвиля могла омити мене, і вода, що відкочувалася від берега, збила мене з лап і потягла за собою. Я насилу зміг повернутися на берег і, виснажений боротьбою з валами, повалився на пісок. Тепер, після нічної мандрівки та купелі, я відчув, наскільки постарів. Тих емоцій, що так підступно й зненацька огорнули мене серед ночі, коли я побачив океан у сяєві місяця, більше не було – всередині я відчував себе знову на свій вік – старим, бувалим псом, якому хочеться спокою. Збайдужівши раптом до стихії, я почекав, поки мине світанок – все ж, та густина золота, яким вкрилася вся природа, коли край сонця з’явився над океаном, приголомшила навіть мене. Небо було прозорим, глибоким, червоно-жовтим, кольору м’якуша папаї. Я вбирав очима цю перебіжність барв і відчував, як дивний жаль, наче трохи відступивши від мене, коли я вперше побачив океан, тепер із поновленою силою повернувся до мене, і яскравими барвами його не задурити. Раптом із прозорою ясністю, достоту такою, яка була в небесній височині цього світанку, я зрозумів, що скоро вмиратиму, і сум цей у серці – то провісник мого кінця.
Відчуваючи, що часу мені залишилося небагато, я зібрався з силами, піднявся з піску і поплентався до міста – туди, звідки дедалі більше приходило людей на пляж, аби зустріти велетенське червоне світило, яке повільно, з царською величчю здіймалося над обрієм.
Дивний спокій висів над Пурі.
Я не знав, скільки мені залишилося, але – можливо, то діяли особливі випари місця – мене це ніяк не хвилювало. Просто у мене було відчуття, що мені треба встигнути дещо перед своєю смертю.
Я бачив своїх родичів, які виходили на вулицю, обтрушувалися від сну, а ті, хто вже прокинувся, нишпорили по смітниках у пошуках чогось поживного. Зелені папуги, яких рідко побачиш у Варанасі, перелітали тут із дерева на дерево й голосно кричали одне одному щось своєю пташиною мовою. Містом стелився туман, але з кожною хвилиною світанку сонце чимраз яскравіше пробивалося крізь щільну завісу, наче вирізьблюючи своїм промінням контури пальм уздовж дороги. Крізь імлу я розпізнавав обриси храмів, звідки вже чулися звуки ранкових молитов, перебір барабанів і дзенькання металевих тарілочок. У повітрі стояв запах океану, впереміш зі смородами міста – відпадками, що пріють, поруч із пахощами, що долинали звідкись із храму, я виразно чув знайомий запах гниючого трупа – і справді, дуже скоро я пройшов повз тушу кози, що, напіврозкладена, лежала біля дороги.
Коли я придибав на центральну площу міста, сонце вже піднялося високо. Вулицями Пурі сновигали велорикші, автомобілісти намагалися проїхати крізь натовп корів, що згуртувалися, аби обмінятися останніми новинами, вулиці непомітно заповнювалися пішоходами, і з кожною хвилиною узбіччя дороги дедалі щільніше тіснилося торговцями, які продавали солодощі, фрукти, овочі, курей та рибу. Гамір базару оточував мене зусібіч, і я знову відчув себе в безпеці – я звик бути серед людей і тепер шукав захисту в цьому знайомому шарварку, де в кожного була своя справа і нікому не було до мене діла. Я відчув, що було б добре щось перехопити, бо вже хтозна-скільки днів не їв нічого путнього в дорозі, перехоплюючи якийсь мізер по смітниках. Із цією думкою раптом велика солодка випічка упала зі столу одного з торговців мені просто під носа, і я, поки ніхто не зауважив, взяв її тихенько до зубів і похапцем звернув за ріг, де й зміг уже як слід поснідати.
Врешті, я вийшов до головного храму міста – величної споруди з високими стінами, за якими стриміли пагоди з прапорами на вершечках. Сонце вже припікало, й курна вулиця була вся заповнена людьми. Не знаючи, чого б іще тут зробити, я обтрюхикав довкола храму, придивляючись до облич людей на вулиці.
– Гей, чи не тут храм Повелителя Всесвіту? – спитав я в одної корови, яка ремигала, стоячи по коліна в їжі, що її, вочевидь, викидали з храму.
– Ту-у-у-у-ут, – відповіла вона протяжно і знову запхала морду в помиї.
Я готовий був піти далі, та запах їжі знову відізвався солодким болем чи то у серці, чи то під шлунком, і я залишився ще на кілька хвилин, аби поласувати тим, що давали при храмі.
Кілька разів – через кількоро дверей, які мені траплялися дорогою у високій стіні храму, я намагався пройти на територію храму, та мене не впустила охорона.
Я кружляв і кружляв довкола споруди, намагаючись то пройти до храму крізь ворота, то продертися крізь натовп людей, що скупчилися біля одної зі стін і щось жваво там обговорювали. Втомившись, я повертався до купи відпадків і занурював пащу в теплий варений рис і їв його, і масло текло мені по шиї, і лапи мої були в чомусь солодкому, і в мене було відчуття, що скоро, дуже скоро я буду змушений звідси піти, тому що надто це добре – надто це схоже на сон – ця їжа, і цей спокій, і це вмиротворення, що висіло над містом.
Під вечір, коли з океану почала надходити прохолода, люди трохи розійшлися. Не знайшовши проходу до Повелителя Всесвіту, я надумав ночувати під стінами храму – принаймні тут завжди було що поїсти. Аж раптом я побачив, як із храмової брами, не помічений охоронцями, вибіг пес – великий чорний пес!
Після цілого дня безплідних розпитувань я зрозумів, що то – мій шанс дізнатися, де ж ховають Повелителя Всесвіту. Я потрюхикав за ним, а, побачивши, що чорний от-от відірветься від мене й загубиться в плутаних прибазарних вуличках Пурі, я наддав кроку. Не встигаючи як слід роздивитися, що діється навколо мене, я лише перестрибував через калюжі та протискався поміж ніг людей, майже не зауважуючи рядів із солодощами, не помічаючи людей у рожевому, що йшли вулицею, співаючи свої релігійні гімни, б’ючи в барабани і тарілки – я весь, як стріла, був зосереджений на чорному псові, що біг у ста метрах переді мною. Я намагався був гавкнути йому, та голос підвів
